2014 року ФК "Славутич" змінив назву на "Черкаський Дніпро"

Свого часу, коли наше місто переживало бум індустріалізації наприкінці ХІХ століття, перед мешканцями Черкас постало питання централізованого водопостачання. Зростаючому населенню, а також промисловості це було конче необхідно. Міська влада почала реалізовувати цей проект. Завдяки цій ініціативі і з’явилася в Черкасах водонапірна вежа міського водогону. Саме про «Черкасиводоканал» та гіперболоїдну башту піде мова у цій статті.

Сама башта є однією з архітектурних візитівок міста. Особливості їй додає той факт, що вона є одна з небагатьох у світі і для Черкас, на той час, була справжнім шедевром Ейфеля. На сьогодні, башта – столітня пам’ятка, яка придає історичної пікантності місту. Її розташування в тихому, затишному місці, подалі від центральних вулиць, додає таємничості і певної чарівності цій споруді.

Отож почнемо розповідь про історію черкаського водогону, а разом з тим і про добре знайому черкащанам вежу.

Почалося все у далекому 1874 році. Черкаська міська дума направила київському генерал-губернатору прохання про створення у місті водопроводу. До цього мешканці користувалися дніпровською водою, власними, а також громадськими (абіссінськими) колодязями. Як часто буває, чи то з бюрократичних, чи то з фінансових, але проект затягнувся. Рішення за проханням було прийнято лише у 1911 році (після зміни керівництва міської думи). Того ж року була створена «особлива водопровідна комісія» для вирішення питань водопостачання міста. Вона працювала при міській думі і до неї входили найкращі київські фахівці того часу. Приведу перелік осіб, що були у її складі. Професор у галузі прикладної математики та гідравліки, майбутній очільник Російської фашистської партії – Дмитро Павлович Рузський. Інженер-механік А.А. Радзіх. Інженер-технолог К.А. Вітоват. Гідротехнік та гірський інженер С.Г. Коклик, який потім, у 1917 році видав працю «Гидрологическій очеркъ Черкасского уҌзда и г. Черкассъ». А також вже відомий і непотрібний у представленні архітектор Владислав Владиславович Городецький. Цими спеціалістами були проведені дослідження рельєфу місцевості, циркуляції підземних вод та кількості атмосферних опадів і їх розподілу за порами року, виконані хімічні та бактеріологічні аналізи всіх вод, зокрема і дніпровської. На основі матеріалів цих досліджень, комісія визначила, що джерелом водопостачання міста мають стати ґрунтові води, а проектований міський водогін повинен бути господарсько-протипожежного призначення і розраховується на подачу води від 150 до 200 тисяч відер на добу (2458 м3). Вже згадуваний професор Рузський запропонував для експлуатації ґрунтових вод запроектувати колодязі змішаного типу (свердловини), обладнані турбінними насосами типу Фарко. Аналогічні використовувались для водогону в Москві.

Місцем розташування водопровідного парку, що складався з артезіанської свердловини, насосної станції другого підйому, станції знезаліснення, двох резервуарів чистої води і самої башти інженера Володимира Григоровича Шухова, обрали пустир на відстані трьох кілометрів від центру, поблизу залізничної станції. З розвитком міста тут пролягли вулиці Громова та Ватутіна.

Вже згадуваний Дмитро Рузський виконав весь проект разом з кошторисом, кресленнями та пояснювальною запискою. А гідротехнік С. Коклик провів гідрологічні обстеження. Певно, це стало початком його майбутньої праці з дослідження усього Черкаського повіту.

Будівництво почали 16 серпня 1913 року. До цього була взята позика в 345 тисяч рублів. Керівником будівництва був запрошеним Швєдов Аполлон Михайлович з міста Уфа, який і був першим керівником (завідуючим) підприємства з 1913 по 1934 рік.

З 1913 по 1914 рік були побудовані споруди водопровідного парку, 19 кілометрів водогінної мережі зі встановленими на ній чотирьох будок роздачі води для продажу її жителям міста. У кінці вересня 1914 року підрядники передали водопровід міській управі. Він утримувався за рахунок міського бюджету до 1 березня 1915 року. З того дня мешканцям Черкас подавали воду за плату, а весь збір почав надходити до міської казни. Саме про це свідчить відомість доходів Черкаської електричної станції на 1914 рік. Даний документ підтверджує початок функціонування водогону з 1 жовтня 1914 року, що і стало датою його заснування.

Початкова потужність водогону становила 292,5 тисячі відер на добу. Перша свердловина була пробурена в 3 кілометрах від станції «Черкаси». Відро води того часу коштувало 2,5 копійки для людей і 5 копійок для підприємств.

З 1914 по 1927 рік водопровід майже не розширювався. Це і зрозуміло. Це період Першої світової, утворення УНР, Жовтневого перевороту, Директорії та громадянської війни. Населення міста зменшувалося і розвиток інфраструктури не мав сенсу.

Зі встановленням влади більшовиків, від 1927 по 1941 рік, були пробурені ще 6 артезіанських свердловин, побудовано 28,8 кілометрів водогону, 55 водорозбірних колонок та підключено 966 будинків.

На початку Другої світової війни, відступаюча Червона армія зруйнувала насосну та водонапірну башти. За німецької окупації мешканці міста на примусових роботах відновили обидві споруди. Та у грудні 1943 року вже фашисти, відступаючи, знову зруйнували водонапірну вежу, а з нею частину артезіанських свердловин. Відразу після повернення влади більшовиків розпочалися роботи з відновлення водогону. Запрацював він лише у 1945 році, а водонапірну башту вдалося відбудувати лише у 1949.

1944 року Черкаський водоканал був виділений в окрему структурну одиницю міста. У 1952 році, передчуваючи зміну адміністративного статусу міста, відбувається модернізація обладнання підприємства. Поршневі електронасоси, що були встановлені ще у 1914 році, замінюються занурювальними. Це збільшує продуктивність з 20 до 50 м3 на годину.

У 1954 році, з набуттям статусу обласного центру, потужність міського водогону складала 3240 м3 на добу. При цьому налічувалось 8 артезіанських свердловин, а протяжність міської водогінної мережі досягла 46,7 кілометрів, на ній функціонувало 65 водоколонок загального користування. У цей період відбувається  найінтенсивніший розвиток міського водоканалу. Зростає кількість свердловин (до 72), збільшується подача води (до 58,3 тисяч м3 на добу), а водовідведення становить 50 тисяч м3 на добу.

З 1 січня 1960 року наказом Міністерства комунального господарства УРСР Черкаський міський водогін перейменовано в Черкаське управління водо каналізації.

Межу потужностей водогону було досягнуто в 1975 році. Саме тоді закінчилось будівництво і була введена в експлуатацію Дніпровська водоочисна станція потужністю 80 тисяч м3 на добу. Одночасно було реконструйовано насосну станцію ІІІ-го підйому та додатково збудована головна каналізаційна насосна станція №2.

Отож, від 1975 року, на підприємстві діє сучасна структура підприємства. До основних цехів входять: цех підготовки питної води (Дніпровська водоочисна станція), цех водопостачання, цех мереж водопостачання та водовідведення. А допоміжні: енергослужба, автотранспортний цех, ремонтно-будівельна дільниця, дільниця з ремонту електромеханічного обладнання. Також діють відділи та служби: планово-виробничий, головного енергетика, бухгалтерія, відділ кадрів, охорони праці, матеріально-технічного забезпечення, абонентний, лабораторія, відділ громадського харчування та роздрібної торгівлі, бюро обчислювальної техніки та інформатики, диспетчерська служба.

У 1986 році (мабуть після Чорнобиля) з метою забезпечення водою міста при надзвичайних ситуаціях було побудовано та введено в експлуатацію Вільшанський водозабір потужністю 86 тисяч м3 на добу. Він є резервним.

У 2006 році підприємство провело модернізацію 45 підвищувальних насосних станцій, часткову реконструкцію водопровідної насосної станції ІІІ підйому, що забезпечило можливість цілодобового постачання води у домівки черкащан.

«Черкасиводоканал» щодня подає 70-80 тисяч м3 питної води. Водопровідна мережа нараховує 460 кілометрів, а мережа каналізації – 264,6 кілометрів. На підприємстві працюють 662 особи (рік даних невідомий).

Історія зберегла імена керівників підприємства лише з 1944 року. Так, я вже згадував, що з 1913 по 1934 рік був Швєдов Аполлон Михайлович. У 1944-1945 – Іван Антонович Штанько, 1945-1946 – Петро Миколайович Солодовников. 1946-1952 – Павло Григорович Філоферро. 1952-1970 – Олексій Іванович Демиденко. 1970-1972 – Борис Петрович Кузьменко. 1972-1973 – Анатолій Аркадійович Васильєв. 1973- 1980 – Анатолій Павлович Мощенко. 1980-1989 – Юрій Павлович Левченко. 1989-1998 – Анатолій Іванович Сіряченко. З 1998 року і по сьогоднішній день підприємство очолює Сергій Володимирович Овчаренко.

Перелічивши керівників, ось що помітив. Директор, що працював наприкінці 40-х, на початку 50-х, носив прізвище – Філоферро. Згадайте черкаського архітектора, який побудував будинок Майбороди – Георгій Корнійович Філоферо. Я розумію, прізвище досить розповсюджене. Але… Георгій чи Григорій, одна чи дві «р»? Хто зна? Підкажіть!

Черкаський централізований водопровід став 8 в Україні, 28 у Російській імперії і 35 – у світі! Вдумайтеся, 35 у світі! На весь світ. Дивовижно!

У другій половині моєї оповіді, пропоную поговорити про саму башту (як і написано в заголовку).

Отже, архітектором вежі став відомий Володимир Шухов. Сам він в Черкасах зрозуміло не був, не зважаючи на те, що на початку ХХ століття він багато працював в Україні. За його проектами збудували більше 200 сталевих споруд. Зараз їх залишається не більше 20. Найвідоміша з них Шуховська вежа на Шаболовці. Зі вцілілих споруд в Україні виділяються Станіславський та Аджигольський маяки поблизу села Рибальче Голопристанського району Херсонської області. А також сталева ажурна сітчаста вежа в Миколаєві та наша черкаська башта. Всього в Україні збереглися 8 споруд збудованих за проектом Шухова. Це вже згадувана вежа у Миколаєві (1906), башта у Білій Церкві (1929), Конотопська вежа (1929), башта у Помічній (1934), вежа у Пісківці (не відома до весни 2014 року, перша третина ХХ століття), наша башта та два вже згадуваних маяки – Аджигольський і Станіславський. У 2012 аналогічна вежа демонтована у Фастові, у 2002 у Полтаві, також у Шостці.

Сітчаста межова гіперболоїдна конструкція утворена пересічними прямолінійними стрижнями, що містяться вздовж поверхні однопорожнинного гіперболоїда. Винахід датовано січнем 1896 року. Першу таку вежу Шухов збудував для промислової виставки в Нижньому Новгороді. Пізніше його башти використовували як морські маяки, радіовежі, опори ліній електропередач, на кораблях військового флоту, пожежні та сигнальні, а також і наший випадок – водонатискні.

Черкаську башту зводили методом, який також винайшов сам Шухов. Кількарівневі вежі, що складались з декількох гіперболоїдних секцій, які були поставлені одна на одну, вмонтували «телескопічною методою». Усередині нижньої частини вежі, що була змонтована в проектному становищі, послідовно складали, а потім піднімали наступні секції. Щоб нижня частина секції, що піднімалась, могла пройти крізь верхнє кільце вже готової конструкції, секцію тимчасово стягували.

Наша башта була збудована в 1914 році. Вона відігравала роль водонапірної башти і подавала воду в будівлі висотою до 30 метрів. До речі, висота вежі 34 метри (16 сажнів) з водомісткістю у 20 тисяч відер (250 м3). Цього вистачало, щоб не тільки подавати воду всім тодішнім Черкасам, а й залишати 1,2 тисячі відер постійного пожежного резерву.

Башта розрахована на 9-ти бальний землетрус і сильний вітер. Інженерна конструкція гіперболоїдного типу побудована в стилі раннього модерну.

Будівлю, відступаючи, підірвали як німці так і Червона армія. І дуже розумне післявоєнне рішення було прийняте про її відбудову. Це було здійснено лише 1949 року. Роботи проводив «Київспецпроммонтаж». Під час ремонтних робіт сталася трагедія. «Коли підіймали кришку баку, яка важить дві тони, лопнули троси обох лебідок. Одна з них звалила дерев’яні настили і майстра, який на них стояв. Він полетів униз. Від тяжких травм одразу помер. Я і мій напарник врятувалися чудом, встигли схопитись за конструкцію башти», - пригадував один із робітників Володимир Гороховський.

В оригінальному стані башта не збереглася. Проте, після відбудови, зберегла свої основні риси. Частина клепаних деталей замінена на зварні. Перейшовши, у 1975 році на водопостачання з Дніпра, Черкаси залишили собі цікавий і неординарний пам’ятник архітектури. З цього моменту башта знаходиться на консервації.

Баштою цікавляться різні наукові установи з усього світу. У 2011 до нас приїжджав професор Мюнхенського технічного університету Манфред Шуллер.

В 2015 році, за рахунок міського бюджету була проведена реконструкція вежі. Тоді виділили 350 тисяч гривень. Тривала вона півроку.

Дивовижна старовинна споруда, яка збереглася у тихому кутку Черкас, радує гостей і мешканців міста. Одного погляду на неї досить для того, щоб повернутися на сто років назад. Це справжній неогранений діамант.

Додати коментар


Захисний код
Оновити