Федір Джулай – один із небагатьох черкаських полковників, який обіймав цю посаду двічі: за гетьманування пропольські орієнтованих очільників Війська Запорозького Івана Виговського (1657–1659) та Павла Тетері (1663–1665).
Джулай походив з охрещених татар (прізвище – від тюрк. «джул», що означає «шлях»). Як татарин «Dżuiłaj», «вождь польовий», він згадується ще напередодні Хмельниччини: у 1647 р. спільно із підрозділом хорунжого коронного Александра Конєцпольського боронив південне прикордоння Речі Посполитої від кримців.
Очолив Черкаський полк після смерті гетьмана Богдана Хмельницького і обрання І. Виговського у 1657 р. (змінив на цій посаді Якова Пархоменка). Саме Федора Джулая міг мати на увазі турецький мандрівник Евлія Челебі, який у 1658–59 рр. разом із союзним татарським військом проходив через Черкаси, коли називав черкаського полковника «проклятим безбожником, що відступився від татар» та «невірним, який є охрещеним татарином». Вже на початку 1658 р. черкаський полковник Джулай згадується в числі козацької старшини, що отримала дарунки від московського царя: «дві пари соболів, по чотири рублі пара». Згодом брав участь у придушенні повстання Мартина Пушкаря та Якова Барабаша. У серпні 1658 р. Ф. Джулай відзначився тим, що зі своїми козаками напав на московський конвой, що супроводжував Барабаша до Києва, відбив бунтівного отамана та передав його на суд Виговському.
Черкаський полковник Джулай брав активну участь в переговорах про унію України з Річчю Посполитою, підписав присягу козацької старшини, яка додавалася до Гадяцького трактату (7.IX.1658). Його син Семен Джулаєнко у травні 1659 р. перебував у складі козацького посольства на польський сейм. Разом із своїм полком Федір Джулай брав участь у Конотопській битві, в якій козацько-татарське військо вщент розбило армію московитів та їх союзників козаків, прибічників наказного гетьмана Івана Безпалого. Наприкінці 1659 р. козаки трьох правобережних полків, серед яких фігурує й полк «Джулая, полковника Черкаського», напали на м. Санжари Полтавського полку, про що містяни скаржилися московському цареві.
Після зречення І. Виговського і обрання гетьманом Юрася Хмельницького Джулай залишає посаду очільника Черкаського полку (можливо, причиною було одне з положень Переяславських статей 1659 р., за яким на старшинських урядах не могли перебувати не лише іновірці, але й вихрести).
Вдруге Ф. Джулай отримав пірнач Черкаського полку менш ніж через 5 років, за гетьманування пропольськи орієнтованого Павла Тетері (1663–1665). На цій посаді його бачимо в числі старшини, яка затвердила інструкції козацьким послам на вальний сейм (30.ХІ.1664). Оскільки Джулай був неписьменний, за нього документ підписав черкаський полковий писар Сава Клеванський. Після втечі Тетері до Польщі на початку літа 1665 р. Ф. Джулай, складає повноваження, бо в серпні на посаді черкаського полковника бачимо вже Андрія Воронченка. На думку історика В. Кривошеї, це сталося внаслідок того, що Джулая «не стало». Проте, Джулай був живим ще принаймні рік і проявляв активну діяльність, про що свідчать згадки про нього в документах.
Як «собака, старый Джулай Исакунъ», Федір Джулай постає в листі переяславського полковника Данила Ярмоленка до лівобережного гетьмана Івана Брюховецького від 23.Х.1665 р. В ньому йдеться про вилазку переяславців на правий берег, коли на зворотному шляху під Ірклієвим на них напав зведений загін правобережних козаків, татар і поляків, яким командував Джулай. Наступного року він фігурує в донесенні московського стряпчого Івана Связьєва, яке стосувалося підготовки гетьманом Петром Дорошенком спільного козацько-татарського походу на Лівобережжя: 23.VI.1666 р. для узгодження спільних дій гетьман прислав на зустріч із татарськими посланцями до Білої Церкви трьох військових суддів та «полковника Черкаскова Жулая». Звісно, черкаським полковником Джулай на той час не був – цю посаду тоді обіймав Богдан Калістрат (можливо, він так названий, як екс-очільник полку, або був наказним полковником?)
(Куштан Д. Полковники Черкаського полку Війська Запорозького (від 1653 року до ліквідації) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 29. – Ніжин, 2020. – С. 190–200)**
