Продовжуємо свою прогулянку історичним центром Черкас. Наступна вулиця також одна з найцікавіших. Це вулиця названа на честь черкаського старости Остафія Дашкевича. Вона перетинає Хрещатик та бульвар Шевченка під прямим кутом. Пройдемось.
Перша згадка про вулицю під тодішньою назвою Парадна, відноситься до 1879 року. У 1893 році її розділили на дві частини – центральну (ближчу до Дніпра) Парадну і Лікарняну (від Хрещатика до Ільїна). Останню назву вона отримала від розміщеної тут повітової лікарні, що перетворена зараз на станцію «Швидкої допомоги». З 1908 по 1923 її називали Лікарняною тільки від Гоголя. З 1923 по 1941 перейменована на вулицю Карла Маркса. В період німецької окупації 1941-1943 була Запорізькою, а потім знову Маркса. А вже з 1993 року отримала сучасну назву Остафія Дашкевича.
Вулиця починається від скверу Богдана Хмельницького. Він ховає у своїй зелені значну частку дуже давньої історії міста. Дивлячись на Дніпро з цих схилів завжди сподіваюсь побачити старовинну ладдю або козацьку чайку. Це місце називають «замчищем». Тут були розкопані залишки фундаменту резиденції князів Вишневецьких (першої кам’яної будівлі Черкас). Ця споруда була зведена у XVI столітті, а пізніше була обнесена високими мурами. Значною історичною подією цих стін був лист Хмельницького московському царю (8 червня 1648 року). Пізніше на цьому місці звели в’язницю, а потім збудували урядовий центр («присутственные места»), а на прикінці ХІХ, початку ХХ століття знову перебудували все на буцегарню. І вже у 1922 році остаточно все зруйнували. Навіть Парковий узвіз довгий час носив назву Тюремного провулку.
Та в’язниця не заважала розташуванню тут до революції так званого Купецького саду (місце проведення свого дозвілля купецьких родин). І звичайно його у 20-х перейменували. Спочатку на Пролетарський парк, а далі (50-ті роки) на Комсомольський. Для черкащан, молодість яких припала на ті роки, сквер був найулюбленішим місцем відпочинку у Черкасах. Просто перелічу можливий вибір кожного мешканця міста, що завітав у парк: естрада і танцювальний майданчик, бібліотека-читальня, шаховий гурток, ресторан, тир, пейнтбольний клуб… Жартую. Багато відомих людей давали тут свої вистави. Назву тих кого точно знаю – це Штепсель і Тарапунька.
Під час німецької окупації у південній частині парку організовано кладовище померлих від ран солдатів Вермахту. Вже з приходом радянських військ при вході була братська могила воїнів, які визволяли місто. На ній спочатку встановили дерев’яний пам’ятник, а потім гранітний обеліск. У 1967 останки перенесено на Пагорб Слави. До речі, ресторан «Чайка», що збудований у 60-х роках, ймовірно стоїть «на костях», як не на німецьких чи радянських, то точно на шляхтицьких або навіть староруських.
Вулиця багата архітектурними пам’ятками. Починається вона від будинку купця Верлінського, що який вже 100 років споглядає з узвозу на старий Дніпро. Тут розміщувався готель «Древня Русь». Потім тут містилося багато організацій, але по місту він відомий як (не пам’ятаю точної назви, то скажемо так) будинок, в якому містились правоохоронні органи.
Вгору по вулиці вже згадуваний Блакитний палац. Напроти через вулицю Хрещатик, знаходився двоповерховий будинок. Тут містився магазин Вербицького Б.М. (перший поверх) та фотостудія Томпакова М.Л., який увічнив багато краєвидів міста та черкащан, що жили сто років назад. До речі серед них є і відомі особистості. Потім до 70-х років тут був гастроном «Київський», який був знесений.
На місці будівлі Черкаської філії національного банку України, знаходилась Соборно-Миколаївська церква зведена після 1693 року. Так, це саме та церква, що була зруйнована на Соборній площі. Історія ось як звучить… Перший дерев’яний храм з благословення митрополита Варлаама було споруджено саме на розі Дашкевича та Хрещатика. В середині ХІХ століття, коли вітха будівля руйнувалася і було вирішено звести новий (другий) храм на Соборній (тоді ще Базарній) площі, який і був зруйнований більшовиками. А вже потім, у 90-ті роки ХХ століття, храм (третій) відбудували у Соборному (Першотравневому) парку. А на місці першого храму звели духовне училище, зруйноване у другу світову, також тут був пам’ятник Сталіну, що знесли у…, у 19…, правильно, у 1953 році.
Спортивний комплекс «Спартак» побудований у 1967 році, до цього тут містилася одна з синагог міста, що з 1946 року використовувався як спортзал. Напроти, у 1930 році зведено сучасний корпус №4 ЧНУ. Його побудовано на місці одноповерхового будинку Якова, попа-розстригу, якого згадує Шевченко у своїх спогадах про перебування в Черкасах. Розстрига – це духовна особа з якої зняли церковний сан («розстригли»). Шевченко перебував в цьому будинку 19 липня 1959 року.
Перейшовши бульвар, на місці драматичного театру раніше стояла родинна синагога власника Черкаської тютюново-махорочної фабрики Зарицького. У 30-х роках це приміщення передали дитячій музичній школі, а з 60-х тут діяв міський будинок культури. Сама фабрика Зарицького знаходилась далі по вулиці, на місці сучасної вже колишньої. Історія міста тісно пов’язана з нею. Тут працювали різні покоління черкащан на протязі 131 року. Київський купець першої гільдії Зарицький А.А. відкрив її у 1878 році. На той час там було два відділення – турецького тютюну та махорки. Штат фабрики складався з 122 працівників. У 1925 році згорів її основний корпус. Через два роки спорудили новий чотирьохповерховий корпус. Нові виробничі агрегати були закуплені (якщо не помиляюсь) у Чехословаччині. Під час другої світової війни більша частина виробничих приміщень була зруйнована. З відступом німців, колектив фабрики власноруч розпочав відбудову виробництва і на початку 45-го року дав першу продукцію. І нарешті у 2009 році фабрика була благополучно закрита, обладнання і багатьох працівників відправили до Кременчука.
Перейшовши вулицю Ільїна, зустрічаємо alma mater багатьох черкащан та мешканців нашої області – Черкаський політехнічний технікум. На розі Дашкевича та Ільїна споруджено будівлю казенного винного складу, тобто лікеро-горілчаного заводу. Такі склади масово створювались в Російській імперії на рубежі XIX і XX ст. в рамках «Винної монополії», введеної з ініціативи міністра фінансів Вітте в 1896 році. Історичне приміщення політехнічного технікуму розпочинається від казенного винного складу, про який у довiднику «Все мiсто Черкаси на 1911 рік» читаємо: «Изъ казенныхъ зданiй должно быть отмечено зданiе казенного винного склада по Больничной улице». А вулиця Лікарняна, - це вулиця Остафiя Дашкевича. На її перехресті із вулицею Ільїна (колишньою Надпiльною, якою аж до 40-х років ХХ століття закінчувалося мсто) у 80-тi роки ХIХ століття став формуватися комплекс споруд Казенного винного заводу №17.
Часто у публікаціях зустрічаються відомості, що основну споруду комплексу, яка є пам’яткою архітектури, було побудовано у 1905 році. Але є й інші гіпотези. Вони базуються на начебто знайденій у стiнi при реконструкції у 60-тi роки ХХ століття металевій закладній пластинці. Із цієї пластинки стало відомо, що споруда будувалася у 1885-1887 роках за участю інженерів із Харкова.
А на початку ХХ століття фасад був неоднаковим за висотою: мав дво- та триповерхові частини. Казенний винний склад - цікавий зразок архітектурної еклектики, тобто змішання стилів. У прикрашенні будівлі вдало використовується декор із лекальної цегли (цегла, що має форму сектора, кола, або якусь іншу форму). Для старих будівель Черкас загалом характерне найрiзноманiтнiше зображення сонця. Форма пiвсонця, як архітектурне завершення будівлі, вінчає багато старовинних побудувань (яскравий приклад цьому - будівля Палацу одруження). Таким же чином вирішено фасад будівлі винного складу з боку вул. О. Дашкевича. До сьогоднішнього дня збереглося первинне керамічне покриття підлоги із клеймом «Товарищество Геренгейм, Харьков». У підвалах збереглися ковані залiзнi баки, фрагменти первинної каналізаційної та вентиляційної систем.
Після революції 1917 року будівлю Казенного винного складу було передано дворiчнiй професійно-технічній школі, що відкрилася у мiстi. 1 вересня 1922 року почався її перший навчальний сезон. У 1929 році рішенням Ради мiнiстрiв УРСР на базі цієї школи було відкрито індустріальний технікум, який пізніше декілька разів перейменовували, а у 1934 році затвердилася назва: Технікум механізації сільського господарства. У цей же час укріплюється матеріально-технічна база навчального закладу: силами учнів та викладачів налагоджується третій поверх навчального корпусу із актовою залою на 300 місць.
За всі роки існування Полiтехнiчним технікумом підготовлено понад 15 тисяч спеціалістів, які працюють у всіх регіонах України та за її межами. Але для всіх випускників початком початків є рідний технікум та його своєрідна й гарна будівля на перехресті оживлених вулиць.
