Серед українських народних дум козацької доби, безумовно, цікавою для історії м. Черкаси є "Дума про Івася Коновчéнка", складена наприкінці XVII ст., адже її головними дійовими особами виступають черкаські містяни: молодий козак Івась Коновченко та його матір Коновчиха. Найбільш повний варіант думи було записано українським етнографом і фольклористом Платоном Якимовичем Лукашевичем в 1832 р. від кобзаря Івана Стрічки у кол. Полтавській губернії.
У творі фігурує корсунський полковник Філоненко, який має історичного прототипа – Тимофія Філоненка (корсунський полковник у 1684 р.), ймовірно, сина сподвижника гетьмана Богдана Хмельницького полковника Філона Джалалія (також, до речі, уродженця Черкащини). Тож, описані в думі події пов'язані з 1680-ми рр. – драматичними для України часами Руїни.
На початку думи ми знайомимося із черкаською міщанкою Коновчихою (Грицихою) – вдовою покійного черкасця на ім'я Грицько, матір'ю головної дійової особи твору Івася/Івана Коновченка (Удовиченка):
... була въ городѣ Черкасѣ вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха:
Мала собѣ сына Ивася
Удовиченка, Коновченка...
Молодий Івась Коновченко, який жив безтурботно при матері, вештався по базару, пив солодкий мед і вино, відгукнувся на заклик корсунського полковника Філоненка йти у козаки для боротьби із бусурманами (татарами і турками):
... пойти на долину Черкень погуляти,
Звычая козацького набрати,
Славы рыцарства достати,
За вѣру Христіянску одностайно стати.
Коновчиха відмовляє його, категорично не погоджується купити сину бойового коня й ховає зброю. Попри вмовляння матері, Івась тікає до козаків:
Вонъ саблю булатную у руки бере,
Пищаль семипядный на плече кладе,
За войскомъ пѣшкомъ иде...
Матір лає і проклинає Івася. Врешті-решт, вдова змирилася: купує в м. Крилів (нині затоплене Кременчуцьким водосховищем) у Жида Орендаря коня «на славу козацьку» й просить зустрічного козака передати його її сину, що той і робить, коли наздогнав Івася за м. Браїлів (суч. Вінничина).
Тим часом військо Філоненка виявилося в оточенні бусурман, так що ніхто із козаків так і не зміг дістатися Черкень-долини (татарсько-турецькі володіння у Причорномор'ї). Лише молодий козак Коновченко, який вже отримав від матері коня, просить дозволу в полковника на вилазку: «з безбожними бусурманами погуляти». Спочатку Філоненко докоряє Івасю в молодості й недосвідченості, але погоджується, коли Коновченко приводить йому алегорію: молодий козак так само може «погуляти», як і старий, адже, якщо випустити у Чорне море старе і мале каченя, обидва будуть вільні гуляти, як їм заманеться.
То Ивась изъ намету выступае:
До коня прибувае,
Великую радость мае;
Покрѣпче подпруги подтягае,
Червоныи тыляги подъ сребромъ, под златомъ на себе надѣвае,
Помежду войскомъ повертае,
Яко бы ясный соколъ лѣтае;
Старого козака совстрѣчае –
За родного батька поважае,
Молодого совстрѣчае за родного брата почитае.
У вилазці в долині Черкень Івасю Коновченку вдалося, не довго «погулявши», здолати аж 500 ворогів, ще шістьох бусурман він піймав на аркан і живцем привів до Філоненка. Останній похвалив молодого козака і погодився, що був не правий, коли дорікав тому за молодість і недосвідченість. Потім Івась просить у полковника напитися горілки. Той хоч і дозволяє, але попереджає про небезпеку вживання хмільних напоїв.
То Ивась у наметъ вступае,
На скамьѣ земляный, щирозлатый кубокъ взявъ,
Цѣновану пляшку выймавъ –
Шрубокъ къ отшрубовавъ,
Оковиты – горѣлки наливавъ:
Напився якъ бы могъ на коня съсѣдати.
Захмелілий козак Коновченко, проїжджаючи поміж війська, забуває про козацькі звичаї: не поважає старших, гордується перед молодшими. Покинувши табір, п’яний Івась стає здобиччю бусурман, хоча і встигає перед смертю порубати 350 ворогів. Не вдалося неприятелю лише схопити козацького коня. Потому, Філоненко, коли побачив коновченкового коня, що гуляв по полю, скликав усіх козаків і наказав відправити одну частину війська на пошуки тіла Івася, а іншу – щоб упіймати його коня.
Далі козаки ховають тіло молодого побратима, загорнуте у червону китайку. У думі описано і обряд поховання, який здійснюється за легендарним для козацького фольклору каноном: копають шаблями та піхвами могилу, шапками та подолами носять землю й насипають високу могилу-курган, у головах встановлюють червоний прапор, влаштовують салют.
Коли козацьке військо Філоненка після походу повернулося до Черкас, Коновчиха сподіваючись побачити сина, зраділа й приготувала меду й горілки для частування. Лише побачивши синового коня без вершника, зрозуміла, що Івася вбито і почала проклинати Філоненка й звинувачувати його у загибелі сина. Полковник же втішає вдову:
«Стой удово, старая жено не плачь, не журися,
Мене Пана молодого не лай, не проклинай:
Бо я твоего сына на герць гуляти не высылавѣ, –
Вонъ самъ охоту козацькую мавъ.»
Після цього Коновчиха змирилася із втратою єдиного сина і запрошує все військо до свого дому:
«О теперя козаки, Панове молодци, пійте да гуляйте,
Разомъ похоронъ и веселья отправляйте!»
В образі молодого козака Івася Коновченка втілено прихильність звичайних молодих українських міщан до козацьких звичаїв, їх прагнення здобути лицарську славу в боротьбі із ворогами християнської віри. В той самий час, засуджується пияцтво, яке спочатку призвело до втрати головним героєм головних козацьких чеснот: батьківської поваги до старших та братерського відношення до молодих, а потім, врешті-решт, стало причиною його загибелі. Коновчиха, за задумом народних творців думи, – втілення, з одної сторони образу люблячої матері, а з іншої – символу жертовності заради боротьби із ворогами.
Дмитро Куштан. Черкаські містяни - дійові особи думи про Івася Коновченка
